Авторизация
 

Оптимізація освіти, чи все ж таки ліквідація?


День працівників освіти кожного року дає привід не лише для теплих слів на адресу вчителів, а й для гучних заяв можновладців, які вкотре обіцяють поліпшити життя й умови праці вихователів суспільства.


Цього року із новим законопроектом до освітян вийшла народна депутатка І.Совсун, яка тривалий час була заступником міністра С.Квіта. Немає сумніву, що її пропозиція перевести виші на іншу модель фінансування, вмотивована добрими намірами. Однак, чи готове вітчизняне освітянське середовище, що роками «розвивалось» за власним сценарієм прийняти західні правила гри?


Свого часу, на початку нульових, ми вже проходили через європоцентричні інновації. Болонська система принесла викладачам модулі та кредити, навчила оцінювати студентів не за банальною 5-бальною шкалою, а за модною 100-бальною. Оце хіба що й усе. На якість освіти, вагому компоненту якої складає достатнє фінансування, болонізація вишів позитивно так і не вплинула.


Адже в українській вищій школі, починаючи з дев’яностих років, ішли процеси, несумісні із розвитком науки та освіти. Все почалося з того, що для виживання навчальні заклади усіма правдами і неправдами збільшували кількість студентів – відкривали непрофільні спеціальності, для забезпечення яких бракувало фахівців, заплющували очі на низький рівень абітурієнтів,  принципово не відраховували навіть хронічних заборгованців. 


При мовчазній згоді Міністерства на університети та академії легко перетворювалися інститути та технікуми. На сайті держстатистики можна побачити ці красномовні цифри. Якщо у 1991 році в Україні нараховувалося 149 закладів вищої освіти, то зараз їх майже вдвічі більше – 282. Водночас кількість середніх спеціальних закладів теж скоротилася вдвічі – з 742 до 370. Ще більш істотно скоротилось число тих, хто навчається у них – з 757 тис. до 199 тис. осіб. Це свідчить не лише про кризу середньої професійної освіти, а й про перехід низки таких закладів у розряд вишів.  


Як наслідок, фінансування, спрямоване на освітній сектор, усе більше і більше розпорошувалося. Крім того, свою роль зіграла і несприятлива демографія: через низьку народжуваність у країні рік за роком зменшувалась кількість вступників. «Вікно у Європу» теж відібрало значну частку потенційних українських студентів, які знайшли свої виші у Польщі, Чехії, Німеччині…


Варто було б на цьому зупинитися і не замінювати якість кількістю. 


Втім ні, шалена конкуренція між вишами за абітурієнтів змусила їх недалекоглядно примножувати трендові спеціальності, аби привабити хоч жменьку зацікавлених вступників. Так, майже в кожному навчальному закладі зявився «Менеджмент», «Право», «Економіка», потім «Журналістика», «Англійська мова», «Психологія». Зрозуміло, що фінансування лишилося на фіксованому рівні. У МОНУ охоче повторюють, що він європейський – 6% ВВП (при тому, що у країнах Європи освіта отримує в середньому лише 4,5 % ВВП). Однак, чи коректно порівнювати ці відсотки при інших разюче різних умовах? Навряд.



Який вихід?


І.Совсун пропонує Верховній раді розглянути законопроект, який би стимулював виші до «іншої поведінки» і ставить обсяги фінансування навчальних закладів у залежність від їхньої результативності.


Які показники пропонується при цьому застосовувати? 


  • кількість студентів, які отримали право навчатись у цьому університеті; 

  • рівень працевлаштування випускників; 

  • результати наукової роботи; 

  • залучення коштів на наукову роботу від бізнесу; 

  •  рівень     інтернаціоналізації університету     (насамперед кількість іноземних     викладачів).      


Усі ці пункти є надзвичайно вразливими з огляду на сьогоднішні реалії вишів. Кількість студентів навіть не варто обговорювати. Аби забезпечити набір, виші вдаються до ганебних прийомів – демпінгування, зниження прохідного балу до абсурдного, агресивного піару, некоректних профорієнтаційних технологій. Щодо працевлаштування випускників, тут теж виникають питання і, перш за все, кореляції між потребами ринку праці і пропозицією спеціальностей у внз. Про дисбаланс попиту і пропозиції, що лишається стабільним явищем, ми писали у матеріалі «Вибір абітурієнтів: чому трендові спеціальності ведуть до безробіття?».


Результати наукової роботи, мабуть, є найбільш токсичним пунктом цієї оптимізації, адже вони безпосередньо залежать від фінансування, якого немає. Єдиним доступним майданчиком для оприлюднення результатів досліджень тривалий час були фахові видання. Вони ж слугували визнаною науковою платформою для апробації дисертацій. В інтерв’ю «Дзеркалу тижня» І.Совсун заявила, що такі «наукові» журнали не мають жодних стандартів якості, поставивши під сумнів усю українську науку часів незалежності. Що вона пропонує як альтернативу? Повернутися лицем до міжнародних наукових журналів. Гуманітарії, які намагалися запропонувати редколегіям скопусівських видань свої дослідження, добре знають, що в Європі наша україноцентрична проблематика нікому не цікава. А писати європейцям про європейські – мову, історію, культуру, політику і т.п. – теж достатньо сумнівний з позиції наукової доцільності вибір. 


Окрім того, вартість таких публікацій для звичайного доцента чи професора є «захмарною» - три місячні зарплатні. Водночас опублікуватися у фаховому виданні коштує близько 500 грн, що цілком прийнятно для викладачів із «смішними» зарплатами. 


Залучення коштів на науку від бізнесу взагалі видається чимось утопічним. За умов стійкої економічної кризи, коли приватні підприємства вже давно скоротили навіть маркетингово-комунікаційну складову, уявити, що вони дадуть кошти на розвиток науки, взагалі неможливо. Так само із інтернаціоналізацією вишів: немає фінансування на науку, лабораторії, матеріали, обладнання – немає і підстав для запрошення іноземних викладачів, які навряд чи будуть працювати у пошарпаних аудиторіях, де із допоміжних засобів лише старенька дошка і крейда.   



«Наш підхід, принцип, який ми хочемо запровадити, ввівши зміну системи фінансування вищої освіти, то це принцип фінансування кращого», - заявила міністр Г.Новосад.


Як наслідок, кількість вищих навчальних закладів зменшиться. І.Совсун називає цю цифру: на її думку, близько 600 вишів не є ефективними. Легко закреслити їх на папері, утім, що це означатиме для викладачів, які усе своє життя поклали на те, щоб отримати вчений ступінь та наукове звання і щоб із року в рік відповідати ліцензійним вимогам?


Внутрішня оптимізація у вишах вже поставила викладачів у надзвичайно принизливе положення: вони мусять працювати на 0,5 ставки і не мають можливості влаштуватись на додаткову роботу, адже трудова книжка лежить у внз. 


Куди підуть викладачі, доценти, асистенти, лаборанти, професори у разі кількісної оптимізації вищої школи?


Виникає і ще одне питання до МОНУ. Навіщо тоді розвивати PhD-аспірантуру та докторантуру, якщо новоспеченим докторам філософії і докторам наук все одно не буде куди подітися в «оптимізованих» вишах? Кожного року, за даними держстатистики, до аспірантури вступає близько 20-25 тисяч осіб, а до докторантури більше тисячі осіб. У дореволюційний період ці цифри були значно більшими. Тож виникає питання, що буде з цими людьми, які обрали для себе шлях науки і викладання? 


Оптимізація очікує також і на мережу середніх шкіл. Тут МОНУ теж вирішило не розпорошувати кошти, а віддати їх найкращим навчальним закладам. Решту ж закрити. Мабуть, у Києві ніколи не бачили сільських доріг, по яких пропонується щодня - ранком та увечері, пересуватися шкільним автобусам із дітьми, які разом із своїми сільськими школами підпадуть під «оптимізацію». 


Фактично для багатьох освітян оптимізація стане ліквідацією їх життєвого вибору та професійного покликання. Наскільки впаде престиж професії педагога після руйнування її суспільного статусу годі й говорити.


Замість того, щоб провадити політику збереження населення – опікуватися демографією та запобігати шаленій міграції – у нашій країні механічно, бездумно скорочують «зайве». 



  Следите за нами в Telegram  



  •   6-10-2019, 13:24
  •   Alina
  •   194

ПОСЛЕДНЕЕ
ПОПУЛЯРНОЕ
  • По рейтингу
  • Читаемое
Мы в соцсетях
  • Facebook
  • Twitter