Авторизация
 

Томос 1686 року: історія політичного проекту


Політика, лише політика і нічого, окрім політики – такою формулою можна схарактеризувати події вісімдесятих років ХVІІ сторіччя, які передували переходу Київської митрополії до складу Московського патріархату.
    
Ми звертаємось до них зараз, майже три з половиною століття по тому, оскільки президентська ініціатива отримання Томосу для української православної церкви знов актуалізує питання тогочасної давнини: як Київська митрополія опинилася в Московському патріархаті? Переглядаючи події, ми бачимо, наскільки Церква була залежною від держави. Наскільки релігійна ідентичність в усі часи руйнувалась під тиском причин соціально-політичного характеру. 
    
Тут можна говорити не лише про масштабну політику держав, а й про роль політичної особистості в історії, яка ініціювала і домоглася зміни статусу Київської митрополії. Такою особистістю у нашій історії став гетьман Іван Самойлович. Дехто з істориків каже про те, що у нього були особисті приязні стосунки із московським патріархом Йоакимом, до якого він їздив на вінчання, коли вирішив одружитися. Серед причин відмови від Константинополя на користь Москви називають і суто логістичну причину: легше і безпечніше було добиратися за благословенням, не треба було перетинати татарські степи. І гетьман це добре розумів.
    
Вочевидь були причини і більш масштабного характеру. Починаючи з ХІV століття, Константинополь зазнав занепаду і все менше контролював свої митрополії. Київ відчував незалежність, яка, утім, не пішла йому на користь, адже у той час почалось активне поширення католицизму. ХІV-ХVІ ст. – це часи, коли православна церква зазнавала потужного впливу з боку Заходу. Після Брестської унії 1596 року ситуація ще більше ускладнилась, адже частина православних єпископів фактично перейшла у католицьку віру. Намагання Константинополя відновити православну ієрархію на українських землях зустрічали спротив з боку Польщі. Відомо, що Король Сигізмунд ІІІ оголосив патріарха Феофана, який здійснив хіротонію семи православних єпископів, турецьким шпигуном та самозванцем. А уніатські єпископи у свою чергу заявили, що не пустять на свої кафедри православних «лжеєпископів». Не зважаючи на народний спротив, уніати поширювали ієрархію, називаючи опір з боку православних «заколотом» і «канонічним свавіллям». Натомість православні вбачали в цьому вірність релігійній традиції та захист автентичної віри. У другій половині ХVІІ століття Київська митрополія опинилася у безвихідному стані: потрібно було шукати нові шляхи порятунку православних єпархій.
   
 І такі шляхи з’явилися…
    
У 1683 році виникли обставини, які дозволили гетьману Івану Самойловичу розпочати процес приєднання Київської митрополії до Московського патріархату. Помер архімандрит Києво-Печерської Лаври Інокентій, і гетьман звернувся до Московського патріарха Йоакима із проханням благословити проведення виборів для обрання нового настоятеля Лаври. Таке благословення було отримане, проте київське духовенство не підтримало гетьмана. Вибори пройшли без попередніх консультацій із Самойловичем. Настоятелем Лаври був обраний Варлаам. Лише загроза захоплення лаврських володінь з боку львівського єпископа Йосифа Шумлянського змусила Варлаама шукати підтримки у Московського патріарха. Той надіслав у відповідь ствердну грамоту, де йшлося не стільки про привілеї, скільки про обов’язки нового настоятеля. Фактично дії з боку Йоакима означали вилучення Лаври з юрисдикціїї Константинополя, не зважаючи на те, що вона була ставропігіальним монастирем, тобто безпосередньо підпорядковувалася патріарху.
    
Постійна загроза з боку львівського єпископату, чутки про те, що Йосиф, який називав себе адміністратором Київської митрополії, готовий перейти у греко-католицьку віру, змусила гетьмана при підтримці московського уряду шукати свою відповідну кандидатуру на митрополичий престол у Києві. 
    
Таким кандидатом виявився єпископ Луцький і Острозький Гедеон Святополк, який у 1684 році втік від «королівського переслідування» на підконтрольні Москві українські землі, не підкорившись вимозі прийняти «уніатську або римську віру» і бажаючи «скінчити тут життя у благочесті».  
    
До проведення у Києві собору з обрання нового митрополита Московський уряд намагався заручитися згодою Константинополя. До Патріарха Якова був відправлений Захарій Софір, який віз із собою грамоту від московських государів із проханням надати Московському патріарху право висвячувати Київських митрополитів. Утім це прохання залишилося без відповіді. Патріарх не знайшов можливим приймати рішення у смутний для Османської імперії час. 
    
Після невдалої місії гетьман Самойлович і московський уряд вирішили діяти без благословення Константинополя. 8 липня 1685 року у храмі Святої Софії відбувся собор для виборів нового митрополита. Характерно, що на ньому не були присутні делегати єпархій, які перебували на території Речі Посполитої. Зігнорував собор і чернігівський архієпископ Лазар(Баранович), який, імовірно, сам хотів обійняти митрополичу посаду. Отже, вибори відбулися при домінуванні світських делегатів – посланців гетьмана – над представниками духовенства. 
    
Після обрання на Київський престол Гедеона київське духовенство висловило своє невдоволення результатами виборів. 
    
Був складений документ, у якому йшлося про те, що собор 8 липня не мав права вирішувати питання про перехід під іншу канонічну юрисдикцію до підтвердження його відповідними перемовинами між Константинопольським та Московським патріархами. У протестному документі також йшлося про погіршення умов життя єпархій, що залишилися на території Речі Посполитої, посилення там греко-католицької пропаганди та імовірність втрати київськими митрополітами своїх колишніх привілеїв. 
    
Сповіщаючи московського патріарха про результати виборів, гетьман Самойлович просив зберегти за Київським архипастирем його привілеї та титул «екзарха Константинопольського патріаршества», а також дозволити Київській митрополії мати свою друкарню і свої школи. 
    
У вітальному листі Гедеону Московський патріарх визнав результат виборів, проте прохання про привілеї залишив без коментарів. Натомість московські правителі, вітаючи Гедеона, обіцяли зберегти всі його права, окрім права називатися «екзархом Константинопольського патріарха».
    
У жовтні 1685 року Гедеон приніс клятву на вірність патріарху Йоакиму. Це фактично означало, що відбувся перехід Київського митрополіта у юрисдикцію Москви. Проте з канонічної точки зору цей акт був нелегітимним без схвалення Константинополем. 
    
У листопаді 1685 року до Константинополя  із грамотами від Йоакима та московських царів відправилися дяк Микита Алєксєєв та особистий посланець гетьмана Іван Лисиця, що мали клопотати про передачу Київської митрополії під юрисдикцію Москви.
    
І тут долю клопотання вирішили політичні події. У той час Османська імперія перебувала у стані тяжкої кризи, будучи ослабленою війною з Австрією, до якої для протистояння османцям долучилися Річ Посполита та Венеціанська республіка. Більше того, у Стамбулі було відомо, що представники країн антиосманської ліги схиляють Москву до союзу проти турків. Натомість за фактом із Москвою у Османської імперії був укладений мирний договір, який убезпечував її від відкриття ще одного фронту. До того ж, Москва воювала із Річчю Посполитою, яку османці вважали своїм найбільшим ворогом, що автоматично робило її османським союзником. Тож не дивно, що вислухавши прохання посланців від Йоакима та московських царів, візир висловив згоду і пообіцяв наказати Константинопольському патріарху Діонісію виконати прохання Московського уряду щодо Київської митрополії. Діонісій на той час посідав доволі хиткі позиції: він п’ять разів обирався і п’ять разів скидався з Константинопольського патріаршого престолу. Під час перемовин московських посланців із візирем Діонісій вчетверте приїхав до нього за підтвердженням власних повноважень. Тож цілком закономірно, що він виконав волю османського правителя і скликав у червні 1686 року Константинопольський собор, який і видав Томос, що визнав Гедеона законним київським митрополітом, а також засвідчив, що Діонісій «поступається митрополією Московському патріархові і наказує відтепер всіх новообраних митрополитів відправляти для посвячення до Москви».
    
За свою згоду Діонісій отримав від М.Алєксєєва щедрий подарунок – 200 злотих та «три сорока соболів». На цій події також збагатилися грецькі архієреї, які підписали грамоту про передачу Київської митрополії Москві. Тож окрім політичного, тут мав місце і суто матеріальний чинник. 
    
Отже, за наявності передумов релігійного характеру: потреби порятунку православних єпархій від уніатського згубного впливу і фактичному безсиллі Константинополя спрацював потужний геополітичний механізм, який і визначив статус Київської митрополії на багато років уперед.   




  Следите за нами в Telegram  



  •   9-12-2018, 09:35
  •   Fact-bot
  •   80

ПОСЛЕДНЕЕ
ПОПУЛЯРНОЕ
  • По рейтингу
  • Читаемое
Мы в соцсетях
  • Facebook
  • Twitter