“Чума” Камю й коронавірус: чого варто стерегтися українцям?


Алегоричний твір французького екзистенціаліста, виданий у 1947 році, нині активно читають у всьому світі. Серед італійців лише протягом місяця книжка з сьомого десятка рейтингу опинилася на третьому місці. Сам роман не є історичним і присвячений європейському опорові проти нацизму. Проте  у творі ніякої “коричневої чуми” читач не зустріне: автор описує епідемію бубонної й легеневої чуми, яка нібито вирувала в алжирському місті Оран  у 40-х роках минулого століття. Лихо охопило місто усередині квітня й поступово набравши обертів, масово вбивало мешканців аж до лютого наступного року. 

ІА “ФАКТ” провело аналогії між сьогоднішньою пандемією і подіями, описаними в романі Камю. Наведені цитати твору - переклад із французької 1991 року відомого перекладача з трагічною долею Анатоля  Перепаді. 

Так само як з коронавірусом, все починалося з безтурботності мешканців, неквапливості місцевої влади, згодом - дезінфекції й карантину: 

“городян зобов’язували заявляти про всі випадки захворювання, а недужі неодмінно підлягали ізоляції”. 

Так само як і в українських містах, в Орані їздив переповнений транспорт, хоча про обмеження на ньому автор “Чуми” не згадував:

 “Поглянути — нічого не змінилося. І далі в години пік трамваї були напхом напхані, а вдень ходили порожні й брудні”. 

Згодом Оран у романі закрили. У нинішній українській дійсності, по суті, підготовка до можливого обмеження виїзду чи в’їзду почалася в деяких містах, приміром, у Богодухові, з’явилися блокпости з нацгвардійцями та броньовиками. Люди через карантин змушені змінити звичний спосіб життя. 

А що ж Камюсівське місто? “Відтоді як Оран оголошено закритим містом, жодна машина не в’їхала до нас [...]. Більшість страждало, власне, від порушення своїх звичок або від обмеження ділових інтересів. Це дратувало й лютило... Перша їхня реакція була — у всьому звинуватити адміністрацію... Досі ні газети, ні агентство Інфдок не діставали офіційних статистичних даних про перебіг хвороби... Коли на третій тиждень з’явилось повідомлення про те, що пошесть забрала триста два чоловіки, ці цифри нічого не сказали нашій уяві. З одного боку, може, аж ніяк не всі вони померли від чуми. І з другого — ніхто в місті не знав гаразд, скільки душ умирає протягом тижня за звичайних обставин. У місті нараховувалося двісті тисяч жителів.[...].

Спершу префект ужив заходів щодо транспортного руху та постачання. Постачання обмежено, а продаж бензину суворо лімітовано. Наказано навіть ощадити електрику”.

Стосовно алкоголю: нині спілкуючись із чоловіками, чуємо думку про “цілющі” сто грамів. Такі “методи” боротьби з вірусом можна бачити в соцмережах: фото борща, нарізаного сала з хлібом і пляшкою або чаркою оковитої. Герої “Чуми” теж сподівалися на алкоголь:

“Сказати по щирості, пили добряче. Одна кав’ярня повідомляла публіці, що “чим більше п’єш, тим швидше мікроба вб’єш”, і віра в те, ніби алкоголь запобігає інфекційним захворюванням — думка, до речі, цілком природна, - остаточно зміцніла в наших головах. Після другої години ночі п’янички, що їх чимало повигонювано з кав’ярень, до світанку вешталися вулицями й робили відрадні прогнози”.

Далі — про звернення до релігії. Як відомо, через поширення коронавірусу мають обмежити зібрання й церковнослужителі. Проте не всі з них готові дотримуватися порад інфекціоністів. У “Чумі” про боротьбу священників з епідемією йдеться так: 

“Наприкінці першого місяця церковні власті нашого міста вирішили боротися проти чуми власними засобами і проголосили наступний тиждень тижнем усезагальних молебнів. [...].Тиждень молебнів зібрав багато людей. [...]. Густий дух воску, змішаний з подихом тих, хто кашляв, чхав, підступив до кафедри...

Згодом заходи безпеки ставали суворішими: біля міських воріт жандармам довелося застосовувати зброю, за вихід з міста загрожувала тюрма, Ораном снували патрулі. 

А от про засоби захисту в романі Камю згадується лише тоді, коли йдеться про лікарів: тільки вони одягали маски. Про пересування містом далі написано так: 

“Трамваї стали тепер єдиним нашим транспортом, і вони ледве повзуть, бо всі майданчики і підніжки обліплені пасажирами. Цікава подробиця — пасажири намагаються стояти одне до одного спиною... уникаючи взаємного зараження... Часто в трамваях зчиняються сварки, це пояснюється просто лихим настроєм, а він тепер став хронічним”. 

В описаній картині легко впізнати великі міста країни після закриття метрополітенів, побите вікно трамвая у Харкові розлюченими пасажирами.  Водій намагався дотримати норми про 10 людей у вагоні.

Окремо слід сказати про лікування. Як відомо, від коронавірусу немає вакцини з шістдесятих років минулого століття. Головне завдання для українських медиків — це мати тести для людей з відповідними симптомами й апарати штучної вентиляції легень (ШВЛ). З тестами в країні не все гаразд. Куплені за рахунок великого бізнесу, вони тільки-но розподіляються по лікарнях, причому   мають різний ефект: експрес-тести виявляють вірус у 50- 80 відсотках, і є вони різної якості. Ці тести мають бути підкріплені даними ПЛР-тестів (ПЛР - полімеразна ланцюгова реакція), які є дороговартісними й дефіцитними. Чиновники, уповноважені розподіляти тести, щоразу називають   різну кількість цих тестсистем, а також плутаються у даних: в які ж лікарні чи лабораторії їх завезено. Апарати ШВЛ коштують мільйони гривень і їх може катастрофічно не вистачити у разі різкого збільшення хворих. 

Повернемося до роману. З чумою намагалися боротися за допомогою сироватки:

“... надіслана з Парижа, виявилась, очевидно, не такою дійовою, як перша, і що показники смертності зростають. Як і досі, профілактичну вакцинацію доводиться робити лише в родинах, де вже побувала чума. А щоб упорскувати вакцину всім кому слід, треба налагодити її масове виробництво”.

Далі про злочинність. У романі зазначається, що кримінальних справ через чуму поменшало. “В основному доводиться розглядати справи про серйозні порушення останніх розпоряджень”. В українських реаліях теж штрафують. Наприклад, водіїв і перевізників на 17 тисяч гривень через надлишок людей у транспорті, але правоохоронці визнають, що зробити це не просто й розуміють складність виконання цієї норми. А от за порушення режиму самоізоляції десятеро осіб, котрі повернулися з-за кордону й розшукувалися харківською поліцією, відповідальності не понесли. Так само не притягуються до відповідальності й ті, хто збирається компаніями без масок, вештаючись людними місцями.

Продовжимо цитувати “Чуму” Камю, шукаючи аналогії й можливі варіанти розвитку подій: 

“Хтось додумався оточити навіть у самому місті кілька особливо заражених кварталів і випускати звідти лише тих, кому це необхідно по роботі. Ті, що потрапили в оточення, природно розглядали цей захід як вихватку проти них особисто, принаймні через контраст вони вважали жителів інших кварталів вільними людьми[...].

З цілком зрозумілої причини, чума надто лютувала серед тих, що силою звички або необхідності жили гуртом, тобто серед вояків, ченців та арештантів. Бо незважаючи на те, що деякі в’язні ізольовані, тюрма все-таки є своєрідною общиною, і довести це неважко -  в нашій міській в’язниці варта платила данину хворобі нарівні з арештантами”.

Описуються в книжці й громадські заворушення та мародерство:

“Вночі на міські ворота було вчинено кілька наскоків, але цього разу невеличкі ватаги нападників були озброєні. Зчинилася обопільна стрілянина, були поранені, і кілька чоловік зуміло вирватися на волю. Варту зміцнено, і будь-які спроби втекти перепинялися дуже швидко. А проте й цього було досить, аби місто облетів бунтівний вихор, внаслідок чого то тут, то там розігрувалися буйні сцени. Люди кидалися грабувати підпалені або замкнені з санітарних міркувань будинки [...]. Єдиний захід, який, мабуть, справив враження на всіх оранців, було запровадження комендантської години. З одинадцятої наше місто, поглинуте цілковитою темрявою, лежало, мов закам’яніле”.

Станом на перше квітня в Україні становище пов’язане коронавірусом, іменується надзвичайною ситуацією, проте місцеві ради провели підготовку до можливого введення надзвичайного стану: подали списки об’єктів критичної інфраструктури, їхніх співробітників, автівок (органи влади, силовики, лікарні, харчові підприємства тощо). Тож українцям варто бути готовими до обмеження пересувань як громадським транспортом, так і власними автівками.     Подовження карантину майже до кінця квітня спричинило питання мільйонів українців, котрі залишилися без роботи: за що жити далі? Читаємо Камю: “Через епідемію розладналося все економічне життя Орана, а це, природно, збільшило число безробітних. Поповнювати ними ряди спеціалістів у більшості випадків не вдавалося, але на чорноробів стало легше... Санітарні служби мали списки претендентів і, тільки-но звільнялося місце, сповіщали першим, хто стояв у черзі, і ті завжди зголошувались на виклик, якщо доти не зникали зі списку живих”. 

І декілька слів про ціни. Як бачимо, коронавірусом скористалася як українська влада, так і бізнес: захисні маски  продано за кордон, ціни стрімко полинули вгору навіть у супермаркетах, які зажили репутації “соціальних”. Одно-, двогривневі маски подорожчали в десятки разів та зникли з аптек, втім, як і антисептики. Такий перебіг подій явно не на користь найбідніших українців. А що ж у Камю?

“І хоча тепер ціни геть на все без упину зростали, у нас ще так ніколи не циндрили гроші... Розповсюджувалися азартні ігри, до яких таке ласе неробство. Одначе в нашому випадку неробство було просто безробіттям[...].

... Міська влада мала й так багато мороки — на харчі ставало все сутужніше. Спекулянти, звісно, не стояли осторонь і продавали за неймовірною ціною продукти першої необхідності, що вже позникали з базару. Бідні родини опинилися в скруті, тоді як багатим не бракувало майже нічого”.

А от зниження цін, описане в романі, почало відбуватися лише наприкінці епідемії: 

 “...Якось стихійно почали проявлятися ознаки оптимізму. Так було відзначено досить значне зниження цін. З погляду чистої економіки це зрушення було незбагненне. Труднощі з харчами залишились ті самі, біля міської брами все ще стояли карантинні кордони, та й постачання анітрохи не поліпшилось”.

Наприкінці роману його головні герої — волонтер-журналіст, волонтер-працівник мерії і лікар - міркують: як вони та інші мешканці Орана житимуть далі після побаченого й пережитого жахіття. Не пізно замислитися над цим і нам, жителям 21-го століття, котрі після відносно безпечних десятиліть опинилися у режимі виживання. Закінчується наша літературна мандрівка цитуванням останніх рядків роману. Стосуються вони, на наш погляд, не лише мікробів і нагадують людству про помилки як наших предків, так і сучасників, які можемо повторити: “...бацила чуми ніколи не вмирає, ніколи не щезає, десятиліттями вона може дрімати десь у закрутку меблів або в стосі білизни, вона терпляче вичікує своєї години”.




  Следите за нами в Telegram  



  •   2-04-2020, 09:17
  •   Alina
  •   355

ОСТАННЄ
НОВИНИ
Завантажуємо курси валют від minfin.com.ua
РЕКЛАМА
диквл Ani Lady Shop